Форум » Выпуски 1976-1980 » выпуск 1978год » Ответить
выпуск 1978год
iiv: -
As on: Что-то опять я в каких-то контрах уличен... Найдут, конечно, ложки потом... Только запашок останется... У меня почти никогда чья-то позиция не ассоциировалась с личностью ("почти" - потому что есть случаи клинические...) Она потом изменится, человек пересмотрит свои установки, а испоченные отношения уже сложно восстановить... Поэтому стараюсь говорить предметно и, упаси боже, никого не поучать... А вот и свидетельство из моего альбома: еще: Ну не случайно же они у меня оказались... Как тут без симпатии... я где-то писал что сборы отбили, перенесли вооуженку и Гапон отрядил меня в ОК училища... Вот там и набрал, кого хотел... В качестве бонуса: Вот где сейчас Тимка? Где воин ПВО Тиммерман? Лучший анекдотчик нашего выпуска... Я 3 зимних отпуска сидел "политическим", а он с "дураками"... И хоть бы книжку когда в руки взял! Любил ходить к ним на т.н. "СП"... Он раз, когда Брежнев приезжал в Красноярск, приперся ночью из увольнения (только ради этого!) и в 6 утра воскресенья рассказывал мне анекдот: ... - Как живете? - спросил Л.И. - Хорошо! - пошутили рабочие - Будете жить еще лучше! - пошутил Леонид Ильич Хотел убить, но за такой анекдот помиловал... P.S. А вот о нем слышал печальное... Правда?
таран: Виктор - ну порадовал!!!! Большое спасибо- очень приятно посмотреть и заглянуть в те далекие года!!!! Года летят и проносятся,как пули. Спасибо Виктор порадовал и ввел в ностальгию. С уважением и лучшими чувствами к тебе Таранов Виктор.
As on: А для особо упертых оппонентов соопчаю - рука моя тверда. И без оружия и с ним: [хоь и давно это было, в академие исчо, но... шутка P.S. Кстати, по национальному вопросу - хваленые украинские майские жуки (прошу прощения за русский), прямо из-под Киева, бориспольские, только на вид здоровы, а от обыкновенной водки - насмерть. Наловил я их пол-флянца (чтобы порадовались нашему отъезду со стажировки), а они ... "Шеф" - подполковник Гущин А.Г. отозвался о них крайне пренебрежительно. Даже уничижительно. Словом, я не могу передать, что он о них сказал, на таком высокоморальном ресурсе...
YRA1957: Виктор! У тебя снова рейтинг "полез" вверх. Ценю. Так держать.
As on: Да пока без виагры обхожусь запросто... А твои одобрения и похвалы подозрительны... ладно бы жена... вообще с годами странное с людьми происходит... - Ерин пел здесь, что едет в санаторий, а он (санаторий ВМФ) от меня не более 20 верст. Я ему SMS-ку - как дела-здоровье, не в Солнечногорске ли сейчас часом? А он - Спасибо за заботу о моем здоровье, тронутый...
Геннадий: As on пишет: А вот о нем слышал печальное... Правда? К сожалению Виктор правда. Зимой то ли 2001, то ли 2002 года возвращался с женой и тещей из Агинского ( Саянский район Красноярского края) со свадьбы, выехал на своей шестерке на встречку, и в лоб Уазу... Все трое сразу на смерть.
krasnov: As on пишет: вообще с годами странное с людьми происходит... - Ерин пел здесь, что едет в санаторий, а он (санаторий ВМФ) от меня не более 20 верст. Я ему SMS-ку - как дела-здоровье, не в Солнечногорске ли сейчас часом? А он - Спасибо за заботу о моем здоровье, тронутый... А скольков верст, уважаемый Виктор Владимирович, от тебя до "ЗАРИ"- там обитает Федя Гавриленко, Павловского Пасада там тоже наши- Рубен Бабаянц. Я (Краснов моя фамилия) буду в Москве по служебной надобности с 18 по 21 сентяря сего года. Мой контактный телефон 8 гудок 9135320059. Здоровье отменное, о нем беспокоится не стоит! куда зонить 18.09.07г.? До встречи.
VAS: Сначала думал не писать но потом понял что так всё на этом не закончится. Во- первых Гарику. Я заметь не здоровался с Вами как с «москалями и кацапами» как это сделал ТАРАН и не называл Твою Родину «Москальшиной» или как то по другому. Первый раз прочитав приветствие ТАРАНА думал человек написал невзначай но когда Ты начал продолжать тут вижу не спроста … Тут пахнет шовинизмом…. И если меня не сотрут ,то я тебе на фактах доведу как ты с Тараном не правы . Якщо росiйський народ почав формуватися порiвняно недавно, у ХII ст., український народ є одним з найстарiших народiв свiту. Про це свiдчить не лише наука, iсторiя - це визнають навiть сучаснi полiтики. Президент США Бiл Клiнтон, приймаючи Президента України Леонiда Кучму, назвав його посланцем наймолодшої незалежної європейської держави i найстарiшої свiтової нацiї. Вiн мiг про це прочитати в журналi «Сайентифiк Америкен» (червень 1974 р.) «Скiфи-українцi - це найстарiша нацiя Європи, а може й людства». Або в книзi американського вченого Герберта Дж. Мiллера, виданiй в 1961 р. в Нью-Йорку: «Вченi нинi вважають Україну найбiльш правдоподiбною батькiвщиною iндоєвропейцiв». Могли повiдомити про це Президенту США його радники. В кожному випадку це йому робить честь. Ще римський iсторик Помпей Трог (I ст. до н.е.) писав: «Скiфи - це найстарiша нацiя свiту». «Батько iсторiї» Геродот писав про них: «Вони є мудрiшi вiд будь-якої нацiї на Землi». Найдавнiша стоянка стародавньої людини на територiї нинiшньої України була знайдена над Днiстром, бiля сучасного мiста Кам’янця-Подiльського - там жили люди за 300 тисяч рокiв до н.е. Iсторiя України i разом з нею всiєї iндоєвропейської цивiлiзацiї починається з трипiльської культури за сiм тисячолiть до Христа. Вона була вiдкрита бiля села Трипiлля неподалiк вiд Києва в 1896 роцi українсько-росiйським вченим чеського походження Вiкентiєм Хвойкою. На землi України жили землеробськi племена, якi орали землю i звались орiї, або арiї, або арiйцi. Вони мали свою державу Аратту. Ця культура замовчувалась в Росiї, СССР, бо «старшим братом» був оголошений росiйський народ. Її замовчували й нiмецькi фашисти, бо арiйцями вони оголосили себе - без жодних пiдстав. Пiсля Хвойка iншi археологи знаходили численнi стоянки трипiльцiв. На початку ХХ ст. археолог М.М. Шмалiй вiдкрив на Черкащинi новi скупчення трипiльських поселень. Я знаю что ты читать по украински не можеш то вот тебе мой перевод; Если российский народ начал формироватся сравнительно недавно, в ХII веке ,то украинский народ есть одним из старейших народов мира. Про это свидетельствует не только наука, история – это признают и современные политики. Президент США Бил Клинтон , принимая Президента Кучму, назвал его посланцем самого молодого независимого государства и самой старшей мировой нации. Данные изложены в «Сайентифик Америкен» (июнь 1974г.) « Скифы – украинцы – это найстаршая нация Европы, а может и людства».А также в книге Герберта Дж.Миллера, изданной в Нью Йорке в 1961г. « Ученые сейчас считают найболше правдоподобною прародиною индоевропейцев»…………………………………. Ещё римский историк Помпей Трог ( I стол.до н.э.) писал : «Скифы – это старейшая нация мира». «Отец истории» Геродот писал про них : « Они есть мудрейшии от будь какой нации на Земле. Самая старая стоянка древнейшего человека на территории сегодняшней Украины была найдена над рекою Днестром, возле современного города Каменец Подольского – там жили люди за 300 тыс. лет до нашей эры. Дальше написано про ТРИПИЛЬСКУЮ культуру и место это возле Киева........ И мы Украинци не прилетели с космоса на эту землю, а веками проживали на этой земле!!! Тебе как знатоку русского языка неплохо было бы знать, что ДОСУГ пишется вместе. И если хочешь написать на другом языке показать что знаешь украинский то посмотри сначала в словаре по украински ХВЫЛЫНКА, а слово что ты написал в принципе можно перевести как кволый –больной… А дальше переводить не буду ты же уже знаешь как пишется ХВИЛИНОЧКА так что поймешь остальное. В 1909 р. український археолог Сергiй Гамченко дослiджував пам'ятки трипiльської культури в басейнi Пiвденного Бугу. Поселення орiїв були знайденi в рiзних мiсцях в Пiвнiчнiй Таврiї. Розкопанi могили пiд Чаплинкою й Каховкою дають змогу простежити перехiд до пiзньоарiйських - кiмерiйських поселень. Ю. Шилов у книзi «Брама безсмертя»(K., 1994) твердить, що 500-метрова могила Гарман на Чонгарi (в Iндiї - було плем’я чангар) - найдовша з дослiджених могил Європи й Азiї, а може й цiлої планети.Орiї жили тут наприкiнцi III тисячолiття до Рiздва Христового. «За 5-15 км вiд могили Гармана нам пощастило, - пише Ю. Шилов, - знайти поселення, в них мешкали орiї, якi лишились тут пiсля часткового переселення до Iндiї i ввiйшли згодом до племенного союзу кiмерiйцiв». В 1943 роцi, коли самозваннi aрiйцi з Нiмеччини намагались через Кавказ вийти «на шлях предкiв до Iндiї», в Англiї була надрукована стаття австрiйського вченого П. Кречмеpа, в якiй вiн писав, що арiйцi - це були давнi мешканцi України i «гiрськi орiї» жили також в Криму. Пiсля вiйни про нижньоднiпровських орiїв, що жили вiд Дунаю до Кубанi, писали болгарський дослiдник В. Георгiїв, росiйськi вченi О.М. Трубачов, В.А. Сафронов, Г.М. Бонград -Левiн - дослiдник iсторiї давньої Iндiї, український археолог В.М. Даниленко та iншi знанi вченi. Крiм археологiчних пам’яток, дуже важливi ще пам’ятки мовнi. Їх дослiдження розпочались в серединi ХVIII ст., i одним з перших дослiдникiв iндоєвропейської прамови - давньоукраїнської - санскриту був Ломоносов. В 1880 р. росiйський фiлолог польського походження Михайло Красуський видав в Одесi книжку «Древность малороссийского языка», в якiй вiн переконливо довiв, що українська мова є найдавнiшою з усiх iндоєвропейських мов. Кiмерiйцi Аратти дали абетку iндiйцям, у них її перейняли еллiни i заснували крiто-микенську цивiлiзацiю, а пiсля падiння Трої - Етрурiю, вiд якої пiшла римська латинська культура. Та книжка Красуського також була замовчана в Росiйськiй iмперiї. На змiну скiфському перiоду в давнiй iсторiї України настав перiод Київської Руси. Великi князi Київськi пiдкорили значнi територiї на пiвнiч вiд Київської землi населенi рiзними племенами, яких не так давно Геродот називав андрофагами, тобто людожерами. Головним чином то були угро-фiнськi племена, що примандрували сюди за доiсторичних часiв з пiвночi Азiї i були етнiчно близькi племенам ханти i мансi. В ХI ст., коли київськi мiсiонери рушили розповсюджувати християнство серед тих племен, почалась їх слов’янiзацiя, але вона була в основному релiгiйною i мовною, бо з релiгiєю упроваджувалась церковнослов’янська мова замiсть мов окремих племен. Київськi великi князi призначали своїх синiв князями окремих фiно-угорських територiй. На превеликий жаль, деякi з цих удiльних князiв зневажили заповiт батькiв i дiдiв про родинну єднiсть, зрадили свою батькiвщину i стали найлютiшими ворогами України-Руси. Четвертий син Володимира Мономаха Юрiй Довгорукий, котрий отримав вiд свого батька в управлiння Суздальщину, населену в основному фiнськими племенами, все життя вiв уперту боротьбу за велике київське князiвство, на яке вiн не мав права. Його син Андрiй Боголюбський, котрий до хрещення називався Китаєм, 10 березня 1169 року напав зi своїми головорiзами на Київ i знищив дощенту велику столицю. 1169 рiк, коли Суздальська земля вiдокремилась вiд Київської Руси, можна умовно вважати початком формування народу, який пiзнiше став називатися московським - за назвою мiста Москви, що було засноване Юрiєм Довгоруким в 1147 роцi i згодом стало центром держави, яка називалась Московщиною. Пiзнiше москвини вкрали у нас назву i стали називати себе «русскими», росiянами, а ще пiзнiше вирiшили вкрасти у нас i iсторiю - деякi їх т.зв. вченi стали твердити, нiби їх народ походить з Київської Руси - України, хоча звiдти походили лише кiлька їх князiв, котрi зрадили Україну. Московськi «вченi» стали створювати мiф про «дружбу» українського i росiйського народiв, який спростовується вже тим, що стосунки мiж нашими двома народами почались з ворожнечi в ХII ст. Андрiй Боголюбський започаткував московський геноцид вiдносно України, а потiм iншi князi i царi його справу продовжили. В ХIII ст. москвини зазнали могутнього впливу з боку татаро-монгольських завойовникiв. Способом iснування московського царства, як i Золотої Орди, стали завойовницькi вiйни. Кочовий спосiб життя монголiв передався i москвинам: замiсть iнтенсивної працi на своїй землi - поневолення або винищення своїх сусiдiв з метою захоплення їх маєтностi, вiдрив вiд виробництва в часи воєн великих мас людей. Слушно вважає український публiцист Юрiй Борець, що «не буде помилкою стверджувати, що Золота Орда створила росiйську iмперiю. Не ззовнi, а зсередини татарська стихiя опанувала Московщину i проникла її наскрiзь». Монгольська Орда надала їй головних елементiв майбутньої росiйської держави: самодержавство, централiзм, рабство в формi крiпацтва. Москвини запозичили у монголо-татар також вбрання, звичаї, тисячi слiв, спосiб життя особистого й громадського, полiтичну систему - московський цар, як i золотоординський хан, поєднав у собi всю владу - законодавчу, виконавчу й судову. Русь-Україна звiльнилась вiд татаро-монгольського iга в 1362 роцi i далi перебувала у складi Литви, у Польсько-литовськiй державi - державi європейської культури. Що ж до Московщини, то твердження, що вона звiльнилась у 1480 роцi, невiрне: просто Москва перейняла естафету вiд Золотої Орди i стала її наступницею та так i залишилася нею до цього часу. Москва - християнiзоване татарське царство, «хамське ханство», як назвав її вiдомий совєцький вчений-фiлолог Мейлах-молодший. Московський народ - азiйсько-фiно-угорськi племена, колонiзованi слов’янами, - прийняв мову слов’ян, страшенно спотворивши її, а характер, вдачу слов’ян зiгнорував i вiдтак залишився в полонi своїх хижацьких iнтересiв, жадоби пiдкоряти iнших, володiти чужим i жити з чужого. Росiйський народ - то є величезний i тяжко осяжний конгломерат десяткiв угро-фiнських i тюркських народiв. Домiшок кiлькох слов’янських племен розчинився в тому конгломератi ще за середньовiччя. Народ, який склався, не є слов’янським. Про це писали i пишуть зараз багато вчених. Знаменитий росiйський мовознавець, етнограф i фольклорист, професор князь Микола Сергiйович Трубецькой (1890-1938) вважав, що росiяни лише за мовою пов'язанi зi слов’янами. Слов’янcькiсть росiян - це фiкцiя. Росiйський iсторик Михайло Миколайович Покровський (1868-1932), член большевицької партiї з 1905 р., голова Московської ради з листопадa 1917 р., заступник наркома освiти РСФСР з 1918 р., академiк Академiї наук СССР, першi 15 рокiв совєцької влади - визнаний голова совєцьких iсторикiв i офiцiйний iсторик комунiстичної партiї, писав: «В жилах сучасних росiян тече щонайменше 80 вiдсоткiв фiно-татарської кровi». Те саме стверджували знанi росiйськi iсторики В. Мавродiн, П. Третьяков, А. Спiцин та iншi. Деякi росiйськi вченi пiдвищували цей показник до 85 вiдсоткiв. Що вже казати про українських вчених. Видатний український етнограф, археограф, археолог i антрополог професор Петербурзького унiверситету Федiр Кiндратович Вовк (1847 - 1918), автор 455 праць, вказував, що росiяни й українцi - це рiзнi народи за антропологiчним типом, рiзко вiдмiннi. Хоча багато сучасних росiйських вчених i публiцистiв й стоять на шовiнiстичних позицiях, але й чимало з них вiрно розумiють суть справи. Старший науковий спiвробiтник iнституту свiтової лiтератури Академiї наук Росiї Вадим Кожинов пише: «Я взагалi не думаю, що росiй–ський народ є слов’янським з точки зору антропологiчної (надто розбавлений вiн тюркськими i фiнськими впливами), в ньому дуже мало слов’янського, не кажучи вже про iсторичну долю». В 1994 р. в Москвi вийшла книга Мурада Айджи «Полин половецького поля», в якiй автор пише: «Приблизнi пiдрахунки показують, що половина росiян є степовики-тюрки, записанi «русскими», а половина другої половини «русских» є фiно-угорськi народи». Великий росiйський iсторик Василь Йосипович Ключевський (1841-1911) називав росiян - «обрусiла чудь». «Фiзiономiя росiянина, - писав Ключевський, - жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй рисочцi, характернiй слов'яниновi». Академiк Федiр Євгенович Корш (1843-1915) писав: «Вже на перший погляд можна вiдрiзними українця вiд росiянина». Великий росiйський фiлософ Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) писав: «Пошкребiть душу росiянина i ви обов’язково знайдете там татарина». Герцен називав московську державу «православним ханством». Єсенiн писав: «Загубилась Русь в мордвi i чудi». Класичним твором росiйської поезiї є «Євгенiй Онєгiн» Пушкiна, але Онєга - фiно-угорська назва рiчки, отже й герой Пушкiна носить фiно-угорське прiзвище. Географiчнi назви є безумовними вказiвками на те, який нарiд заселяв в минулому ту чи iншу територiю. Поглянувши на карту Московщини, побачимо, що там майже нема слов’янських назв. Навiть столиця росiян Москва - фiно-угорська назва (каламутна, гнила вода). Нинiшня Росiя - це єдина «євразiйська» країна, яку не вельми прихильно сприймають нi в Європi, нi в Азiї. Говорити про «слов’янську єднiсть», маючи на думцi Росiю, неможливо ще й тому, що величезнi простори Росiї населяють неслов’янськi народи в Поволжi, на Уралi, в Сибiру, на Пiвночi. З iншого боку, в Українi живуть кримськi татари, поляки, молдавани, євреї та iн. неслов’янськi народи i розмова про т.зв. «слов’янську єднiсть» бринить вiдносно них образливо. За висунутим росiйськими шовiнiстами гаслом «слов’янської єдностi» криється бажання росiйської зверхностi. В цивiлiзованiй Європi нiхто не ставить питання, наприклад, про «романську єднiсть», або германську, чи якусь iншу. Прикриваючись словами «Ми - слов’яни», «Ми - кровнi брати» i т.п., росiйськi шовiнiсти нав’язують нам своє панування, мову покiйної вже iмперiї, намагаються вiдродити росiйськомовний т.зв. «совєцький народ». Росiйськi «брати» настiльки нас «люблять», що готовi забити останнiй цвях в домовину для нас, яку будували 337 рокiв. Якби я не знав росiйської мови, я б не вивчив її лише за те, що нею розмовляв кат України Ленiн. Вiн писав «о национальной гордости великоросов», а нацiональної гордостi малоросiв натомiсть, мабуть, не могло бути. Коли росiянин любить свою батькiвщину, його називають патрiот, коли українець - нацiоналiст, коли ж кримський татарин - екстремiст. «Старшого брата» нiякою силою неможливо примусити вивчити мову «братнього народу» - українцiв. Цю мову вони не визнають за мову, не визнають її вiдрубностi вiд росiйської мови, зневажають i ненавидять нас, i разом з тим пропонують нам «об’єднатися». Логiки тут годi шукати. Кримськi росiяни написали на створеному ними гербi облудне гасло «Процветание в единстве». «Єдинство» було за часiв СССР, але де «процветание»? Голова севастопольської державної адмiнi–страцiї пан Жунько, виступаючи на спiльному українсько-росiйському парадi в Севастополi на честь т.зв. перемоги, сказав: «у нас общие корни, общая история и, я уверен, общее будущее». Мабуть, нам залишається лише подякувати представниковi Президента за те, що вiн пообiцяв нам в майбутньому вiдновлення росiй–ського ярма. Що ж до минулого, до iсторiї, то, мабуть, пан Жунько знає її такою, якою її викладали в совєтськiй школi, де бiдолашних дiтей примушували повiрити в мiф про «колиску трьох братнiх народiв», з якої вивалились троє близнюкiв, один з яких дивним чином виявився «старшим братом». Цю байку вигадали М.М.Карамзiн i М.П.Погодiн, щоб присвоїти iсторiю Київської Русi i вивищити задрипанку Москву над Україною i Бiлорусiєю. Цю вигадку спростували тодi ж численнi росiйськi вченi i її вiдкидав голова совєцької школи iсторикiв академiк Покровський. Але її реанiмував Сталiн («Об антиисторической концепции Покровского»). А нинi цю карамзiнсько-сталiнську маячню нам пропонує пан Жунько. На протилежнiсть йому, великий український вчений М.Грушевський писав про «ту велику iсторичну, культурну, психологiчну, всяку, яку хочете, межу, яка вiд вiкiв роздiлила Україну вiд Московщини, український нарiд вiд московського». Вiн пiдкреслював, що «Київська держава, право, культура були витвором єдиної народностi - української». Iснування єдиного давньоруського етносу в IХ-ХII ст.ст. одностайно заперечують провiднi росiйськi сучаснi iсторики В.Зимiн, В.Пашуто, А.Сидоров та iн. I в часи Богдана Хмельницького Україна i Московщина - це були два рiзних свiти. Московська дiйс–нiсть тiєї пори була чужою українським iсторичним традицiям, культурi й самому духовi українського народу, вона рiзко контрастувала з українським свiтом iдей, народним характером, українськими побутовими й господарськими звичаями. Це - два рiзних свiти, з рiзним суспiльним ладом, рiзними взаєминами мiж людьми. Цi два народи характеризувало абсолютне взаємонерозумiння i рiзнi ментальностi. Росiйський нацiональний характер сформувався абсолютно несхожим з нацiональним характером українцiв та iнших слов’ян. Цiла низка рис, якi росiйський народ особливо в собi цiнує, не властивi жоднiй iншiй слов’янськiй нацiї. I перш за все це ненаситне бажання росiян заволодiти всiм свiтом. Та з приводу "территории" розкажу притчу. Прийшли до бога троє чоловіків: - Господи! Дай нам землі, щоб господарювати, дітей годувати! - Добре, - каже Господь. - Кожен візьміть стільки, скільки кому треба. Відміряйте кроками. Хоч гектар, хоч два, а хоч і десять... Один відміряв шмат нивки, лісочок, ставочок і каже: - Дякую тобі. Боже! Досить із мене... Другий каже: - Вибач мені, Господи, що я взяв трішки більше. Але у мене - більша дітей... А третій... Йде і йде. Побачив, що сонце клониться до заходу, перейшов на біг. Думав: "Іще б шмат встигнути відміряти..." Та виснажився, упав, але викинув уперед руки А сказав останні слова: "І це, Боже, моя територія..." Дриґнув ногами і... околів... Господь ускресив його і питає: - Чи вже, тобі, чоловіче, досить цього? - Трішки, Господоньку, перепочину і побіжу далі... Кажуть, бігає досі... Ніде не може зупинитися. Бо земля, на яку ступав, горить під його ногами... Всi кочовi народи мають однакове бажання - захопити якомога бiльше земель. Цю рису виховала в росiянах Золота Орда. З ХIV по ХХ ст. за 525 рокiв, Росiя воювала 329 рокiв - двi третини своєї iсторiї i майже всi її вiйни були загарбницькi. Але українцям все це стало зрозумiлим значно пiзнiше (деяким не зрозумiло навiть зараз). До середини ХVII ст. зв’язки України з Росiєю були незначнi i на Українi до того часу не було жодного росiянина (а зараз їх скiльки мiльйонiв?!). Гетьман Богдан Хмельницький, уклавши вiйськовий союз з Росiєю в боротьбi проти польських феодалiв, ясно бачив величезну культурну перевагу України перед Росiєю i сподiвався на те, що культура українська, прийшовши до Росiї, вплине i на її полiтику i моральнiсть («Вони - гарматами, а ми - атраментoм»). На жаль, попри весь український культурний вплив, так не сталося. Московська держава пiсля свого виникнення, починаючи з ХII ст. практично не мала власної культури, бо племена, якi створили цю державу, перебували на низькому культурному рiвнi. Тому культура московської держави формувалась головним чином шляхом запозичень з культур Сходу, Вiзантiї i пiзнiше - Заходу. Москвини зустрiли українську культуру з недовiрою i ворожнечою. Притаманною рисою в Москвi з давнiх часiв була цiлковита нетерпимiсть до всього чужого (ксенофобiя). Все несхоже з московським було зрадою православ’я. Українська та т.зв. великоруська культура мали рiзнi гносеологiчнi та iдеологiчнi пiдстави, тяжiли до рiзних цивiлiзованих парадигм, в них домiнували рiзнi свiтогляднi iнтуїцiї. Українська культура ХVII ст. була тiсно пов’язана з вiзантiйсько-православною i римо-католицькою культурами. Така її вiдкритiсть, на вiдмiну вiд закритостi московської культури, стала передумовою могутнього впливу України на Московщину. Але для України їх вплив на Росiю впродовж всiєї iсторiї, особливо в ХVII-ХVIII ст.ст., мав i негативнi риси. Знекровлювалась українська культура, дiячi якої нерiдко переставали служити своїй батькiвщинi. Московити ж, замiсть вдячностi, присвоювали собi iмена українських дiячiв i оголошували їх «русскими», росiйськими, створюючи мiф про «старшого брата» i оголошуючи український народ, а також бiлоруський, «молодшими братами». Зараз, коли ми, нарештi, дiстали змогу повернути собi нацiональну пам’ять, яку Росiйська iмперiя знищувала протягом бiльш як трьох вiкiв, коли ми повертаємо iсторiю свою i культуру, настав час повернути нашому народові численнi iмена його великих синiв, привласненi чужинцями. Ты Гарик ссылаешься на толковый словарь Даля . С начала узнай когда он был написан …. Потом сравни с датой создания Московии. И ещё Гарик Ты наверное уже узнал что МАСКВУ построил Ю.Долгорукий. Скажи где его останки? Не напрягайся, я тебе подскажу в КИЕВЕ, в Киевско - Печерской Лавре. Наверное в детстве тебе рассказывали про трех богатырей Илью Муромца, Добрыню Никитича и Алёшу Поповича . Так вот ты конечно считаешь что это русские богатыри , увы вынужден тебя огорчить Они - Украинцы , и догадываешься где их останки….. правильно в Киевско - Печерской Лавре. Можешь, попросить своего друга ТАРАНА не поленится, и сходить туда. Останки Ильи Муромца я видел сам, остальных богатырей не видел ,врать не стану , но те экскурсоводы говорили, что тоже были ,правда туда нас непустили. Хочеш узнать кто створил первые книжки в России прочитай дальше правда на моей рідной мові.
VAS: Давні білоруси - це були передусім балтійські слов’яни і вони не були споріднені з московитами. Назви "білоруси" не було, вона з’явилась зовсім недавно. Білоруси з ХІІІ століття входили до складу Великого князівства Литовського. Звали їх тоді литвинами. В часи Київської Русі, ще до монгольської навали, чимало земель, що входять нині до складу Білоруської республіки, були населені давніми українцями або змішаним українсько-білоруським людом. За приклад можна взяти Турово-Пінське князівство, яке знаходилось на півдні нинішньої Білорусії, в землі дреговичів, чия назва походила від давнього слова "дрегва" - болото. Це слов’янське плем’я жило між ріками Прип’яттю і Західною Двиною, з центром в княжому місті Турові. Воно було приєднане до Київської держави в Х ст. Згодом дреговичі увійшли до складу українського народу. Ще в етнографічному атласі, складеному в 1860-х роках, показано, що в Пінському повіті Мінської губернії переважна частина населення - українці. Звідти походив давньоукраїнський письменник і проповідник єпіскоп міста Турова на Прип'яті Кирило Туровський (близько 1130-не пізніше 1182 р.), автор урочистих "Слів", повчань і молитовних канонів, майстер красномовства. Білоруський нарід сформувався на трьох землях Київської Русі - Турово-Пінській, ..... та Смоленській. Коли татаро-монгольське панування для України й Білорусії пішло в минуле, а російське ще не було встановлене, в Білорусії з’явилось чимало громадських діячів, які виступали за співробітництво й дружбу білоруського народу з українським. Білоруський поет шляхтич Микола Гусовський в 1523 році видав в Кракові на латині поему "Пісня про вигляд, дикість зубра і полювання на нього"(в 1894 р. була перевидана в Кракові, в 1855 р. - Петербурзі і в 1981 р. - в Мінську), написану в 1518-1522 р.р. в Римі під час перебування там у складі польсько-литовської місії. В цій знаменитій книзі оспівується і білоруська земля, а також військове співробітництво наших двох народів - перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1534 року. Білоруський поет Матвій Стрийковський в 1582 році надрукував в Кролевці (Кенігсберзі) "Хроніку польську, литовську, жмудську і всієї Руси", написану віршем та прозою. В ній автор висвітлив події білоруської та української історії. В поезіях, написаних польської мовою, автор оспівав спільні діяння литовсько-білоруського, українського та польського народів. Хресним батьком Богдана Хмельницького був житомирський староста, білорусько-литовський магнат князь Богдан Сангушко. Він дав новонародженому своє ім'я. За деякими даними, саме він дав матері Богдана гроші на викуп його з турецької неволі. У війську Богдана Хмельницького були також білоруси. Українсько-білоруський поет й культурний діяч другої половини XVI ст. білорус за походженням шляхтич Андрій Римша (бл.1550-1595) писав твори староукраїнською мовою. Вони були видруковані в Острозі, де він працював в школі. В 1628 - 1631 р.р. ректорську посаду в Київській братській школі займав Хома Ієвлевич родом з Могильова. Український вчений Йосиф Кононович-Горбацький, котрий першим почав викладати після створення Києво-Могилянської колегії в ній риторику (1635 - 1636) і філософію (1639 - 1642), а в 1642 - 1645 р.р. був ректором колегії, а потім ігуменом Києво-Печерського монастиря, закінчив свій життєвий шлях у сані білоруського єпископа (1653р.). Уроженець Вітебщини, вихідець із старовинного білоруського шляхетського роду Сильвестр Косів після навчання у Віленській братській школі і католицьких академіях Любліна й Замостя в 1631 р. прибув до Львова. Там він познайомився з архімандритом Петром Могилою, котрий запросив його до Києва на викладацьку роботу до Києво-братської колегії, що пізніше стала академією. В 1635 р. С.Косів повернувся на батьківщину, де обійняв посаду голови Білоруської кафедри з титулом єпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського. Залишившись у складі "Могилянського атенею", тобто наукового гуртка київського митрополита Петра Могили, Сильвестр Косів упорядкував збірку "Патерикон, або Життя святих печерських отців" - вибірковий переклад на церковнословянську та польську мови давньоукраїнського Печерського патерика. Коли на початку 1647 р. П.Могила помер С.Косів знову прибув на Україну і очолив київську митрополичу кафедру. Митрополит Сильвестр Косів не взяв участі в Переяславській раді, відмовився від зустрічі з московськими послами і не відповів на їх запрошення прибути до Москви, а потім надіслав московському цареві вимогу підтвердити споконвічні права української церкви та її ієрархів. В історію України він увійшов під іменем "Воюючий святитель". Зараз, коли в Білорусії чимало людей виступають не лише за союз, а й навіть за об’єднання з Росією, а деякі готові відмовитись від незалежності своєї країн, варто згадати той час, коли багато культурних і громадських діячів Білорусії звертали свої погляди до України. Найчастіше то були ті, хто отримав освіту в Києво-Могилянській академії. Поряд з ними було чимало українців - вихованців цієї академії, котрі служили в Білорусії. Приймаючи чернецтво, вони направлялись єпископами або настоятелями православних монастирів у Білорусію. Михайло Козачинський, випускник Києво-Могилянської академії, працював в Сербії як український просвітитель, а завершив свій життєвий шлях в сані архімандрита в білоруському місті Слуцьку(нині - Мінська область). Данило Туптало ще до призначення його ростовським митрополитом і до оголошення святим Димитрієм Ростовським виїздив до Білорусії. Іоанникій Галятовський, якого багато хто вважав найосвіченішою людиною на Україні в XVII ст., закінчивши навчання в Києво-Могилянській колегії, прийняв чернецтво і згодом був призначений ігуменом Куп’ятицького монастиря недалеко від Мінська. Пізніше він став ректором Києво-Могилянської академії. Видатний український вчений-філолог, письменник-полеміст і громадський діяч Мелетій Смотрицький, син українського письменника і педагога Герасима Смотрицького, першого ректора Острозької школи (перша пол. XVI ст. - 1594 р.), походив з села Смотрича нинішньої Хмельницької області(нар. бл. 1512 р.). Вчився в школі батька й за кордоном. У Вільні постригся в ченці, викладав. Писав українською і польською мовами. В своїх творах "Тренос, тобто плач"(1610 р.) та інших він виступав на захист свого українського і білоруського народів, їх культури і права на самостійний розвиток. В цій книзі він створив персоніфікований образ Матері-України, що тужить-плаче за своїми невдячними дітьми, які покинули, зрадили її віру, мову, громадянство - "Горе мені бідній, горе нещасній, з усіх боків пограбованій". В книзі подано поіменний список українських магнатів, що стали зрадниками. В 1620 році він був висвячений на єпископа вітебського і мстиславського. В 1627 р. він переходить до Берестейської православно - католицької унії, пише низку трактатів, в яких пояснює цей свій крок і оповідає, якої користі для українського і білоруського народів він чекає від унії. Складена Мелетієм Смотрицьким "Граматика Словенська"(вийшла з друку 1619 р. на Україні) майже півтора століття була єдиним підручником граматики на Україні, в Білорусії й в Росії. Останні роки свого життя Мелетій Смотрицький провів у Дерманському монастирі на Волині, де й помер в 1633 р.. Значною популярністю на Україні користувався "Буквар" С. Соболя, білоруса, котрий почав свою друкарську діяльність в Києві за підтримкою І. Борецького, а потім повернувся на батьківщину, де зявляються інші букварі, серед яких відомі були Лексикон Памви Беринди та Єпіфанія Славинецького. Особливе місце серед вихідців з Києво-Могилянської академії, котрі працювали в Білорусії, належить Г. Кониському. Поет-драматург, філософ і православний богослов, уродженець міста Ніжина Георгій Кониський(1717- 1795) походив з української козацької старшини. Представники роду Кониських займали в полковому правлінні керівні посади. Батько Георгія (Григорія) Йосип Іванович Кониський був значковим товарищем, потім - ніжинським бургомістром. В 1728 році 11-річний Григорій вступив до Києво-Могилянської академії. В 1744 році він постригся в ченці, і в 1745 почав читати в академії курс поетики, а 1749 р. курс- філософії і читав його чотири роки. Два роки у нього вчився Г. Сковорода. В 1751-1755 р.р. він був ректором Академії. Одночасно він був архімандритом братського монастиря. Восени 1754 в Могильові помер голова Білоруської православної церкви, і на його місце був призначений Г. Кониський, висвячений на білоруського єпископа. В 1755 р. він приїхав до Могильова, де тоді знаходилась єдина в Польщі (Білорусь входила до її складу) православна єпархія. В Білорусії він розгорнув активну діяльність, що тривала 40 років. Незважаючи, на загрозу збройної розправи, він їздить по містах і селах краю з проповідями. Про це з нагоди виходу в Росії творів Кониського писав Пушкін: " Георгий есть один из самых памятных мужей минувшего столетия. Жизнь его принадлежит истории. В 1759 году Георгий, презирая опасности, ему угрожающие, поехал обозревать свою епархию. Миссионеры возмутили в Орше шляхту и жолнеров. Они с воплем ворвались в церковь, где Георгий священствовал. Преосвящений едва успел спастись от их сабель. Ночью в Могилёве буйные молодые люди вломились в ворота, перебили окна, ранили нескольких монахов, семинаристов и слуг, но, к счастью, не нашли Георгия, скрывавшегося в подвалах своего дома". Пушкін назвав Кониського великим архієпископом Білорусі і великим істориком України. Хоча польські магнати хотіли викорінити в Польщі православ’я, в країні були закони, що захищали права українців і білорусів. Г. Кониський зібрав їх і видав в 1767 р. в Варшаві під назвою "Права і свободи жителям". Він викривав злочинців і хабарников, духовних і світських, котрі "олтарі святі на печери розбійників перетворили; волає пограбований, а грабіжник танцює. Священики - німі пси, що не можуть гавкати, люблять дрімати і не мають думок. Смерть і поховання кому сльози і горе приносять, а їм - зазіхання на останню корову й вівцю". Ніби це сказано в наш час на адресу севастопольської т.зв. "служби ритуальних послуг". Кониський викривав злочинність в судах, виступав за вибірність суддів, за утвердження законності в державі. В 1757 р. він відкрив в Могильові училище, яке хотів зробити оплотом просвіти для всіх білорусів. Він писав навчальні посібники для шкіл, видавав праці визначних українських вчених - Т. Прокоповича та ін. В філософії він стояв на позиціях деїзму: Бог створив світ і, давши йому закони розвитку, більше в цей розвиток не втручається. Людині надана можливість пізнати світ і закони його розвитку і пізнати себе як частину цього світу, як частину природи. Ця ідея знайшла пізніше розвиток в українській філософії у Г. Сковороди. Кониський твердив, що в світі нема явищ, які не можна пізнати - якщо щось ми не можемо пояснити, воно неодмінно буде пояснене в майбутньому. Мета людського життя - щастя. В чому ж воно? "Сенс людського життя не в тому, щоб чекати насолоди в потойбічному світі. Людина має шукати щастя в цьому смертному житті". Щастя не в задоволенні телесних потреб - це зводить людину до рівня тварини. Щастя людини Кониський вбачає в специфічно людській діяльністі - праці розуму, творчості. При цьому особисте щастя людини він бачить в тісному звязку з благом спільноти, до якої людина належить, - її нації. Найкращі поривання людини, за Кониським, -"відданість Вітчизні". Помер Г. Кониський в Могильові в 77-річному віці в 1795 р. На його надгробку в соборі вибита епітафія, складена їм самим незадовго до смерті: Колиска - Ніжин, Київ - мій учитель, Я в тридцять вісім років названий: Святитель. Георгій іменем, я із Кониських дому, Коню подібний був я поштовому. Білоруси завжди памятатимуть українця Георгія Кониського, бо він був рішучим противником національного і релігійного гноблення білорусів. В своїх промовах, проповідях і зверненнях він захищав право білорусів розмовляти і писати рідною мовою, дотримуватись національних звичаїв і традицій. Чи не найкраще вплив України на Білорусію і, що йшло далі, вплив їх обох на Московщину в ХVII- ХVIII століттях видно на прикладі особи видатного білоруського і українського вченого, письменника і громадського діяча Симеона Полоцького, котрий був вихований на Україні і став просвітителем Москви, першим поетом і драматургом, першим професійним письменником Росії. Самійло Омелянович Петровский - Ситнианович, в чернечому пострижені Симеон, що в Москві дістав прозвище Полоцький за назвою його рідного міста, народився 1629 р. в грудні. З 1637 р. вступив до Києво-Могилянської академії, тобто з семи років білоруський хлопчик виховувався в українському дусі на протязі 14 років - закінчив академію 1651 чи 1652 р. Далі він вчився у Віленський польській єзуїтській колегії, але її не закінчив, бо 1654 р. до Вільна вступили російські війська і почали руйнувати католицькі церкви. Студент Самійло втік, повернувся до рідного Полоцька, але й туди увійшли російські війська. В 1656 р. він прийняв чернецтво в полоцькому Богоявленському монастирі і став дидаскалом (вчителем) в братській школі в рідному місті. Літературну діяльність він розпочав в Києві і писав все життя. Поетична спадщина його дуже велика - принаймні 50 тисяч віршів. Він писав щодня, "римотворення" було улюбленним його заняттям. Силабічний вірш його сформувався під впливом української, а також польської поезії. Своїм поетичним творам Полоцький надавав великого освітнього і виховного значення. Сенс людського життя він бачив у можливості займатися улюбленною справою. Свої поезії він незадовго до смерті об’єднав у дві великі збірки, і вони були видані невдовзі після смерті автора в Москві - це були перші збірки віршів у Росії. Вперше С. Полоцький прибув до Москви в січні 1660 р. на церковний собор, після чого повернувся додому. В липні 1663 р. він знов приїхав до Москви, поселився " в обителі всемилостивого Спаса, що за іконним рядом" на Нікольській вулиці, поблизу Кремля і відкрив в цьому монастирі латинську службу для молодих службовців канцелярії царя. Та учнів він мав обмаль,бо в Москві мало було бажаючих вчитися. Незадовго до того, в 1653 р. професор Києво-Могилянської академії Єпіфаній Славинецький заснував в Москві греко-латинську школу. З дебатів між цими двома вихованцями України, які почали виступати з проповідями, розпочались в Москві філософські дискусії. У 1667 році цар Олексій Михайлович запросив Симеона Полоцького стати вихователем його дітей - Олексія, Федора, Софії та Петра. У зв’язку з війнами, які вела Росія, С. Полоцький висловив побажання, "да Россия славу расширяет не мечом токмо, но и через книги". Надто войовничого царя він порівнював з розбійником. Причину воєн він бачив в прагненні присвоїти чужі багатства, даровані Богом різним народам. Він це засуджував, разом з тим він твердив, що Бог забороняє не всякі війни - кожний народ мусить захищати свою землю. Малого Петра, майбутнього царя, С. Полоцький вчив писати вірші. Коли в 1676 році помер цар Олексій Михайлович і царем став учень С. Полоцького 15-річний Федір, Полоцький використав свій вплив на нього для розвитку освіти в Московщині, а поширення освіти він вважав головною справою свого життя. В 1678 році, за підтримкою Федора, Симеон Полоцький заснував в Кремлі так звану горішню друкарню, в якій надрукував буквар для малого Петра, низку перекладних книжок і свої власні, першою з яких був "Псалтир римований". П’єси Симеона Полоцького можна вважати початком російської драматургії, а першим російським драматургом - білоруса Симеона. Далі цю справу продовжив в Росії українець Теофан Прокопович. С. Полоцький не забував України. В "Слові к православному і христоіменитому запорізькому воїнству" він прославляв запорізьких козаків - захисників рідної землі і визволителів своїх братів з полону. 25 липня 1680 р. С. Полоцький помер. Його заповіт залишився нам: "Світильник хай світить". Після його смерті, в тому ж році, на церковному соборі в Москві книжки Симеона Полоцького були піддані анафемі, і його твори було заборонено навіть згадувати як єретичні. Так російська православна церква віддячила білоруському просвітителю Московщини, основоположникові російської поезії й драми, чий грунтовий вплив на російську культуру визнавався ще в дореволюційній Росії. Однак, незважаючи на анафему, твори С. Полоцького зберігалися в бібліотеках Троїце-Сергіївої лаври, Оптиної пустині, Кирилова та ін. монастирів. Подібних прикладів співробітництва наших двох народів і їх впливу на Росію можна привести безліч. Згадаймо, що під час другої світової війни з Українською Повстанською Армією співробітничала Білоруська Крайова оборона. Нині національно-демократичні сили України підтримують боротьбу Народного фронту Білорусії за незалежність своєї країни і за демократію в ній. В Севастополі памятники українцю М. М. Миклусі-Маклаю і білорусу О. О. Ковалевському стоять поряд. Будемо сподіватися, що й в подальшому наші два народи будуть завжди разом, як побратими, як рівні, без "старшого" брата. Гарик прочитай, кто развивал у ВАС культуру: Випускники Києво-Могилянської академії та інших учбових закладів України у великій кількості працювали в Москві та ін. містах Росії і у вирішальній мірі спричинились розвиткові культури в цій країні. Українські вчені, котрі студентами слухали лекції самого Галілея в Падуї, а потім працювали в Росії, казали, що промені "Зірки Галілея" досягли навіть найхолоднішої і найтемнішої країни світу - Росії. Освіта в Росії виникла й поширювалась під впливом Київської академії, особливо після об’єднання України з Росією в серединіXVII ст. Всі великоруські училища, духовні й цивільні були або засновані, або утверджені на дусі вихідцями з України, включаючи й перший вищий учбовий заклад - Московську слов’яно-греко-латинську академію - 1687 р., через 55 років після виникнення академії в Києві. Це визначали не лише українські, а й численні російські вчені - Пипін, Пекарський, Верховенський, Голеніщев-Кутузов та ін. Знайомство російської громадськості з західноєвропейською культурою почалося після українських перекладів. 1672 р. в Москві були відкриті українська книгарня та українська друкарня, розповсюдження українських книг набуло великого розмаху. Це викликало незадоволення реакційних кіл, передусім Московської церкви. Ще у 1619 р. патріарх Філарет заборонив ввозити європейські книжки, а 4 грудня 1627 р. Москва палила українські книжки. Отже, Гітлер і Геббельс мали попередників... 1690 р. собор, очолюваний патріархом Іоакимом поклав "проклятство і анафему" на книжки Петра Могили, Лазаря Барановича та ін. українських просвітників. Така була їм російська подяка. Та на Москві палили не лише книги, а й людей - протопопа Аввакума, романівського попа Лазаря та ін., як зараз кажуть, інакодумців. Видатний російський вчений-мовознавець Микола Сергійович Трубецкой(1890-1938), син філософа і нащадок декабриста, писав: "Та культура, котра з часів Петра І живе і розвивається в Росії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури. Українська культура мала в собі елементи європейської культури. Московська культура відзначилась виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення. Тому Петро І. вирішивши європеїзувати культуру Московії, постарався викорінити і знищити її і став вводити українську культуру. У висліді його реформ стара московська культура вмерла і на зміну їй прийшла культура київська, українська. На межі XVII i XVIII століть сталася українізація московської духовної культури. А що можна сказати про нарід, котрий засвоює лише чужу культуру, живе відбитим світлом, перетворюється на мавпу, яка безперервно наслідує?" Відомий російський історик К. Харлампович писав у 1914 р.: "Питання про культурний вплив малоросів на великоруську громадськість у XVII-XVIII ст. не підлягає сумніву". Петро І казав, що він взяв з України тисячу вчених, державних та релігійних діячів. Фактично разом з тими, що з’являлись в Московщині до Петра, їх було понад 10 тисяч. Та з України надходили не лише книжки, приїздили вчені.
VAS: У документах того часу зустрічаються імена вихідців з України - майстрів різних фахів, котрі працювали в Росії: слюсарів, котлярів, колісників, бондарів та ін. Великою популярністю користувались в Росії українські майстри з будівництва ставків та водяних млинів. Серед великої кількості різноманітних товарів, які везли з України на продаж до Росії, було багато виробів декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема скляний посуд, тощо. Всемогутніми потоками світло з України струменіло на Москву. Богдан Хмельницький, шукаючи воєнної допомоги Москви для України, з іншого боку, мав на мислі, як слушно вказує Павло Загребельний, "осяяти й засліпити темнощі московські київським світлом вченості й просвіщенності, мовляв, ваша сила, а наш розум, ваша армата, а наш атрамент, ваш меч, а наше писало". Москва мала велику знадобу в освічених людях, і Україна їй надіслала таких людей, що були здатні просвітити і впокорити своєю мудрістю Москву і хоча б частину її правителів. В нинішній Росії ці українські просвітники або замовчуються, або подаються з фальшивою позначкою "російські вчені" і навіть українські підсовєцькі енциклопедії їх так називають - лише на тій підставі, що вони частину свого життя провели в Росії і там писали російською мовою. Так створюється облудна легенда про Росію як "старшого брата". Нижче подаємо короткий(неповний) словник діячів української культури XVII-XVIII ст.ст., котрі спричинилися до просвітлення Росії. АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ Василь Михайлович народився близько 1760 р. в Прилуках Полтавської губернії. Після навчання в Київській академії прийняв чернецтво і був призначений настоятелем церкви Московського університету. У 1794-1799 р.р. він був настоятелем Йосипо-Волоколамського монастиря, у 1799 р. - лубенського Мгарського монастиря, у 1800-1801 - московського Богоявленського монастиря, з кінця 1809 р. - настоятелем московського Донського монастиря, з якого пішов на спокій. БАЗИЛЕВИЧ Мануїл, з України, працював в Росії. БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Микола Миколайович (1737 - 1814) народився в Нижині, навчався в Києво-Могилянській академії, працював управляючим московського архіву і був обраний почесним членом Російської академії наук, видатний український і російський історик і археограф, автор "Історії про Унію" (1805). Підготував до друку «Денні записки» Д. Туптала, «Слово про Ігорів похід». Його син Дмитро Миколайович (1788 - 1850) також був видатним істориком, автором "Історії Малої Росії". БАРАНОВИЧ Лазар (близько 1615 - 1693), вихованець, а згодом викладач і ректор (з 1650) Києво-Могилянської академії, письменник, церковний і політичний діяч. Він сповідав Богдана Хмельницького перед смертю, виголосив промову на його похованні і залишився вірним його заповітам. Обстоював незалежність українського духівництва від московського патріарха. У "Слові на всіх святих" возвеличив київські гори, освячені апостолом Андрієм Первозванним. Проповіді українських філософів-законовчителів відзначались бойовим, наступальним духом, і недарма одну з своїх збірок проповідей Л.Баранович назвав "Меч духовний". Він виступав за співробітництво православ’я, католицтва й унії. Підтримував особисті й листовні звязки з царським двором. В Ярославлі в одній з церков була знайдена ікона з ілюстрацією до одного з творів Л.Барановича, чиї твори були відомі в Росії. З 1657 р. він був архієпископом чернігівським і новгород-сіверським. Похований в Чернігові. БЕЗБОРОДЬКО Олександр Андрійович(1747-1799). Канцлер Російської імперії, князь. Походив з козацької старшини Переяславського полку. Батько був генеральним писарем Малоросійської колегії, дід - значковим товаришем Переяславської сотні. Супроводжуючи Катерину ІІ в її подорожі через всю Україну до Криму, був у Севастополі. Коштом родини Безбородьків у Ніжині було засновано гімназію (пізніше - ліцей, потім - педінститут), яку скінчили М. Гоголь, Є. Гребінка, В. Забіла та ін. Видатні українські діячі. БИКОВСЬКИЙ Іоіль (1706-1798) - київський вихованець, з 1766 р. - архімандрит Чернігівського Ільїнського монастиря, потім - Спасо-Преображенського монастиря в Ярославлі, ректор ярославської семінарії. Писав твори просвітницького характеру. Зібрав багату бібліотеку. Виїзджаючи з України, вихованці Києво-Могилянської академії вивозили з собою до Росії власні книгозбірні і таким чином розповсюджували в ній українську рукописну й друковану книгу. І. Биковський "терпів нестатки" і в 1895 р. продав свою бібліотеку збирачеві старовинної літератури О.І.Мусіну-Пушкіну. В ній виявився "Хронограф" з списком "Слова про Ігорів похід". Отже, Києву ми завдячуємо збереження цієї видатної пам’ятки давньоукраїнської літератури. БЛОННИЦЬКИЙ Іаків (1711-1774). Український богослов. Син священика. З 1724 р. вчився в Києво-Могилянській академії і потім викладав в ній до 1741 р. Прийняв постриг і був висвячений на ієромонаха. 1741 р. був призначений вчителем риторики до Тверської семінарії. 1743 р. за рекомендацією митрополита Рафаїла Заборовського був призначений викладачем грецької мови в Слов’яно-греко-латинській академії. Склав грецьку граматику. В 1745-1748 р.р. за рішенням Синоду працював в комісії по виправленню слов’янської Біблії. 1748 р. Синод відіслав його для перекладу церковних книг до Бєлгорода до архієрея Іосафа Горленка. У 1751-1761 р.р. затворився на Афоні, де складав грецько-слов’янські словники і граматику церковно-слов’янської мови. Повернувшись до Росії, привіз з собою свої твори. Синод відрядив його до Києва до Златоверхо-Михайлівського монастиря для закінчення роботи. В лютому 1744 р. граматика була надіслана до Синоду, а словники здані до Києво-Могилянської академії, у квітні подвижник помер у Києві. БОРОВИКОВСЬКИЙ Володимир Лукич (1757 - 1825). Видатний український живописець-портретист. Син українського маляра Луки Боровика з Миргорода, першим вчителем Володимира був батько. Наприкінці 80-х р.р. XVIII ст. переїхав до Петербурга, де створив низку портретів російських діячів. Його небіжем був видатний український поет, філолог і етнограф Левко Боровиковський (1806 - 1889). БРАЙКО Григорій Леонтійович (поч. 1740-х р.р. - 1793). Український журналіст, історик і дипломат на російській службі. Походив з «малоросійського шляхетства. Вчився в Києво-Могилянській академії, в Геттінгенському та Кільському університетах. Працював перекладачем в Російській академії наук і в Колегії закордонних справ. Видавав журнал, в якому пропагував конституційні ідеї і необхідність полегшення долі селян, що не могло тривати довго. З 1783 р. працював радником російських амбасад у Венеції і Відні, де помер. Коли до влади в Росії прийшов Павел І, вдові та дітям Брайка була надана матеріальна допомога. БРАНКЕВИЧ Михайло Степанович(?-1812). Народився на Україні в шляхетській сім’ї. Вчився в Києво-Могилянській академії. Викладав в Смоленській губернській гімназії математику. Латину, філософію, потім в Москві в універсітетській гімназії викладав математику. Також друкував вірші, переклади, релігійно-моральні статті. Терпів нестатки і слабував здоров’ям, але все зносив. БРАТАНОВСЬКИЙ-РОМАНЕНКО Андрій Семенович Брати Богдановичі. Див. Окрему статтю. БУЖИНСЬКИЙ Гаврило Федорович(80-ті р.р. ХУІІ ст. - 1731). Український письменник, церковний діяч і проповідник. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, засвоївши тут іноземні мови, античну спадщину, західноєвропейські науки й філософію. Коли Москва палила книжки українських філософів і письменників, було спалено і "Вступ до історії європейської" Г.Бужинського, хоча він був запрошений до Москви і потім Петербурга. З 1706 р. він - професор московської Слов’яно-греко-латинської академії, потім її префект, а потім - протектор шкіл та типографій всієї російської держави. Він входив до "вченої дружини" Т. Прокоповича і був його особистим приятелем. Переклав російською мовою багато європейских книжок (Еразма Роттердамського та ін.), які знайомили росіян з ідеями гуманізму і досягненням світової науки. Зокрема він сприяв формуванню російської наукової термінології, після чого в наш час деякі росіяни заперечують право на існування української мови на тій підставі, що, мовляв, вся наукова термінологія нині - російська. Бужинський був архимандритом Троїце-Сергієвої лаври і радником синоду. Його перу належав перший в Росії посібник з етики - "Юности честное зерцало" - загальновідома книжка. Однак його "Феатрон" був заборонений. Його проповіді видавались неодноразово, востаннє - 1901 року. ВИШЕНСЬКИЙ Іван (близько 1550 - близько 1620). Видатний український письменник - полеміст з Судової Вишні під Перемишлем. Його творчість склала цілу епоху в історії української думки. Освіту здобув в Острозькій академії. В кінці ХVІ ст. поселився на Афоні, де затворився в печері. Створив вчення про "диявола - світодержця", чиє царство багатокольорове і виповнене звабами і вивищується над багатьма людьми, в тому числі й частиною духовенства. "Зваби світу", що допомагають дияволові підкоряти собі людей, - багатство і влада. Способом пiзнання Бога може бути лише рідна мова, - вважає Вишенський. Українська мова є мовою євангельської науки, - доводив він. Українській мові чуже блудослів’я. І. Вишенський сам не був в Росії, але його твори широко в ній розповсюджувались і користувались повагою, зокрема серед старообрядців. І. Франко написав поему "Іван Вишенський". ВИШНЕВСЬКИЙ Гедеон. Вихованець Києво-Могилянської академії, читав філософію в московській Слов’яно-греко-латинській академії, в 1722 - 1728 р.р. був її ректором. З 1701 по 1763 р.р. в цій академії було ректорів 21, з них 18 були київські вчені, префектів було 25, з них 23 були кияни. Російський дослідник С.Смирнов писав (М.,1855), що київські викладачі в московській академії "керувались навчальними інструкціями київськими і впроваджували в життя академії порядки, здавна заведені в Києві, передавали їй свій дух, свій напрямок". ВОЛОСТКІВСЬКИЙ Варнава. Вихованець Києво-Могилянської академії. Був Холмогорським архієпископом. В 1723 р. заснував в Холмогорах "Словенську школу" з викладанням словянської й грецької мов і латини. В цій школі вчився місцевий мешканець Михайло Ломоносов (1711 - 1765). Там він довідався про існування академій в Москві й Києві. Після закінчення курсу риторики в Московській академії восені 1834 р. він прийшов до Києва, отримавши дозвіл на навчання там протягом року. В Холмогорах його "вратами учености", за його висловом, була "Слов’янська граматика" одного з перших ректорів Київської братської школи Мелетія Смотрицького, а також "Арифметика" Леонтія Магницького. Коли Ломоносова хотіли виключити з московської академії його, захистив Теофан Прокопович. ВОЛОХ Лаврентій. Вихованець Києво-Могилянської академії. Викладав в Холмогорах в "Словенській школі", заснованій Варнавою Волостківським. ВОЛЯНСЬКИЙ Андрій. Український філософ. Був відряджений з України до Росії в 1708 р. в розпорядження канцлера Головкіна. ГАЛИНКІВСЬКИЙ Яків Андрійович(1777-1815). Український письменник, літературний критик і журналіст. Народився в Прилуцькому повіті, походив з стародавнього козацького роду. Вчився в Києво-Могилянській академії, в пансіонатах в Прилуках і Переяславлі, а також в Московському благородному пансіоні. Служив в Москві. 1801 р. переїхав до Петербурга і влаштувався в канцелярію головного директора пошт Д. П. Трощинського - свого краянина-полтавця. Вів боротьбу в пресі проти М. М. Карамзіна та його прибічників. ГАЛЯТОВСЬКИЙ Іоаникій(?-1688). Український письменник, громадсько-політичний діяч. Абсольвент і з 1657 р. - ректор Києво-Могилянської колегії. З 1659 р. - архімандрит Чернігівського Єлецького монастиря. Багато хто вважав його найосвіченішою людиною в Україні того часу. Спілкувався в Москві, листувався з російським царем. Низка його творів була перекладена з української й польської мов на російську. Трактат "Лебідь" (1679) був спеціально перекладений для Петра І. Книги його "Ключ розуміння" і "Наука альбо спосіб складання сказаній" поширювались в Росії як учбові посібники. В Ярославлі для церкви Іоанна Предтечі в Толчковській слободі була написана ікона з клеймами, які ілюструють окремі розділи книжки І.Галятовського "Небо нове" (збірка легенд, 1677). Всього написав близько 20 творів. Похований в Чернігові. ГАМАЛІЯ Платон Якович. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" №48-49. ГИНОВСЬКИЙ Амвросій(?-1800). Після закінчення Києво-Могилянської академії(1741 р.) був протопопом в Конотопі. 1765 р., прийнявши чернечий постриг, почав викладати латину(пізніше також піїтику) в Києво-Могилянській академії. 1774 р. указом Синоду був переведений до Александро-Невської духовної семінарії, в якій не вистачало вчителів. 1781 р. був призначений архімандритом Курського Знаменського монастиря. Написав історію цього монастиря. Заповів свою бібліотеку місцевій семінарії. Помер у Курську. ГІЗЕЛЬ Інокентій (близько 1600-1683). Професор і ректор Києво-Могилянської академії, згодом - архімандрит Києво-Печерської лаври. Неодноразово бував у Москві, представляючи українську козацьку старшину та духівництво перед царем і його урядовцями. Богдан Хмельницький в супроводних грамотах до російського царя давав високу оцінку Гізелю як учителю "училищ київських". В ХУІІ ст. Гізеля вважали одним з найосвічених діячів України й Європи. Під час Андрусівських переговорів Росії з Польщею Гізель домагався участі в них представників України, та марно... Історично-літературний твір Гізеля "Мир з Богом людині" (1669) широко розповсюдився в Україні й Росії і багато разів перевидавався. Гуманізм цієї книги і її невідповідність монархічним нормам тодішнього російського суспільства стали причиною її заборони синодом в 1690 р. В 1674 р. Києво-Печерською лаврою було видано "Синопсис", що приписується Гізелю. Це був перший друкований підручник з східнословянської історії і до середини ХІХ ст. він перевидавася близько тридцяти разів. ГОГОЛЕВСЬКИЙ Іван. Лохвицький протопоп. В 1713 р. заснував семінарію в Архангельську. ГОЛОВАЧІВСЬКИЙ Кирило (1735-1823). Видатний український маляр-портретист. Родом з Чернігівщини, вчився в Київській академії. Маючи чудовий голос, був взятий до Петербурга, до придворної капели, і сама цариця Лисавета любила його спів і співала з ним разом. Але згодом він "спав з голосу", і тоді його віддали вчитися до Академії мистецтв. Закінчивши її в 1765 р., він був інспектором і керівником класу портретного малярства. ГОРКА Лаврентій (1671 - 1737). Походив з козацької родини. Народився поблизу Львова. Закінчив Києво-Могилянську академію і став її професором(1706), читав курс піїтики. Поет, автор трагикомедії. Знавець іноземних мов, давньої й класичної літератури. З 1710 р. - ігумен Видубецького монастиря в Києві. Петро І, познайомившись з Лаврентієм Горкою, залучив його до підтримки своїх реформ. У 1722 р. Горка приїхав до Росії і був призначений обер-ієромонахом армії та флоту. Заснував семінарію у Вятці. Був архієпископом Вятським, Рязанським, Астраханським, Устюжським. Все життя збирав бібліотеку, більша частина якої - 355 книг - перейшла до Московської академії, а частина залишилась у вятській семінарії. У вятці він "насаждав науки" і там помер. ГОРЛЕНКО Яким. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" №26. ГОШКОВИЧ Григорій. В 1701 р. київський митрополит Варлаам Ясинський повідомив російського царя: "Монарший виконуючи наказ, відпускаю до Москви від православної академії Київської учителів шість: Григорія Гошковича..." За період з 1701 по 1762 р.р. на викладацьку роботу до Московської академії було запрошено за наказом Синоду і виїхало 95 викладачів і студентів Києво-Могилянської академії. ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ Василь Григорович(1701-1747). Видатний український мандрівник. Син купця. Вчився в Києво-Могилянській та Львівській академіях. 1724 р. вирушив у мандри Європою, Азією й Африкою, що тривала 24 роки(повернувся до Києва в 1747 р.). В Росії не був, але його дорожні нотатки широко розповсюдились по всій Росії, їх переписували і передавали з рук до рук, вони були "майже у всіх російських семінаріях", як вказував сучасник і справили величезне враження. ДЖУНЬКІВСЬКИЙ Степан Семенович(1762-1839). Народився в Лебедині, в сімї священика з шляхетського роду Джуньків. З 1742 р. навчався в Харківському колегіумі. 1784 р. виїхав до Англії наставником молодшого з синів протоієрея А. Самбірського, священика російської амбасади в Лондоні, приятеля батька Степана. Побував також у Франції й Голандії. В Англії близько познайомився з В. Ф. Малиновським, майбутнім директором Царськосільського ліцею. 1792 р. повернувся до Росії і був призначений вчителем англійської мови до великих княжон. З 1811 по 1828 р. був директором Департамента державного господарства і публічних будівель. Довгий час був також секретарем Вільного економічного товариства і редактором його "Трудів". У виданнях товариства опублікував багато статей з питань розвитку сільського господарства, захищав думку про свободу підприємництва, як одну з головних умов збільшення багатства нації, яку ми з вини комуністів починаємо розуміти лише зараз. Пропагував раціональні методи ведення господарства, що також актуально нині. Писав вірші і поеми, перекладав з англійської. Мав велику бібліотеку з кількох тисяч томів. Помер у Петербурзі. Його родич Василь Джуньківський прислужився розвиткові медицини в Росії. ДОМЕЦЬКИЙ Гаврило (середина ХУІІ ст. - після 1708). Богослов, церковний діяч, вихованець Києво-Могилянської академії. З 1677 р. архімандрит та ігумен Симонова монастиря у Москві. 1691 р. він був засланий на північ за розходження з московською церковною традицією. Пізніше - ігумен в Новгороді в Юріївському монастирі. Знову засуджений 1708 р., але був "помилуваний" і повернувся до Києва. Писав богословські, зокрема аскетичні трактати. "Путь к вічності" видано 1784 р., решта пізніше. Вони є спробою викладу богословських питань простою українською мовою. ЗАБОРОВСЬКИЙ Рафаїл. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" №26. ЗАВАДОВСЬКИЙ Петро Васильович(1739-1812). Народився в Чернігівській губернії в бідній сімї. Закінчив Київську академію. Почав службу урядовцем Малоросійської колегії, потім - канцелярії генерал-губернатора Малоросії. Брав участь в російсько-турецькій війні 1768-1774 р.р. 1775 р. став кабінет-секретарем Катерини ІІ. 1782 р. був призначений головою комісії народних шкіл. У листі-подяці Київській академії писав: "З-поміж тих, що присилались на учительські посади в різні часи з різних духовних семінарій, людьми найкращими, а водночас високоморальними виявлялись завжди ті, що навчались у Київській академії". 1801 р. очолив комісію по складанню законів Російської імперії. Був першим міністром народної освіти Росії(1802-1810). Ініціював відкриття багатьох середніх і вищих навчальних закладів. 1804 р. запровадив ліберальні університетський і цензурний устави. З 1810 р. - голова Державної ради, член сенату. Отримав звання графа. Чимало вихованців Києво-Могилянської академії, навіть з посполитих родин, стали керівними державними діячами Росії, граф Завадовський - один з них. ЗАПОЛЬСЬКИЙ Іван Іпатович(1773-1810). Син українського священика. Вчився в Києво-Могилянській академії і в Московському університеті. 1799 р. був призначений вчителем фізики й математики Казанського університету, потім став його професором... В поезії дебютував в 1797 р. одою "Сумління". Писав також прозу. В статтях популяризував головні положення моральної філософії Канта, відносно якої писав: "Навчіться у нього засновувати свою моральність не на інтересі (тобто користі). Помер у Казані. ЗАРУДНИЙ Іван(?-1727). Видатний український архітектор і різбяр("спіцер"). Вчився в Києво-братській колегії. Відомий російський маляр і мистецтвознавець Ігор Грабар, також українець(з Закарпаття), у своїй "Истории русского искусства" писав про Зарудного, що той досяг вершин європейського мистецтва і "разом з тим не втратив звязку з рідним грунтом". У царині архітектури в Росії керівна роль належала українським майстрам. Тому чимало московських будівель мають багать спільного з памятками української архітектури(трапезна Симонова монастиря, дзвінниця Ново-Дівочого монастиря, церква Успіння на Покрові та ін.). Це стосується також Ростова Великого, навіть Тюмені й Тобольська. Форми українського бароко ми бачимо в декорі фасадів і порталів Іпатіївського монастиря в Костромі, в збудованій Зарудним т.зв. Меншиковій башті в Москві(1705-1707), у церквах Петербурга і Таллінна. За дорученям Петра І він наглядав за працею всіх малярів, архітекторів та іконописців Росії. ЗАСТАВСЬКИЙ Федір Петрович. Народився у 1767 р. в Мелітопільському повіті в сімї священика. Закінчив Київську академію. З 1789 р. працював вчителем в училищах Петербурга і організовував навчальний процес у Владимирі та ін. містах Центральної Росії. З 1792 р. працював викладачем у Симферополі. Після створення в столиці Криму гімназії став її першим директором і був ним чверть століття (1812 - 1837). ЗЕЙНАН Іван з Закарпаття. Перебуваючи на службі в Москві, за дорученням Петра І став учителем його онука, майбутнього Петра ІІ. Він же навчав батька письменника О.П.Сумарокова. ЗЕЛЕНСЬКИЙ Лев (1648 - 1708). Київський уніатський митрополит 1695 - 1708 р.р. Був єпископом Владимирським з 1679 р. і адміністратором Полоцьким в 1693 - 1697 р.р. ЗЕЛЬНИЦЬКИЙ Григорій Кирилович(1762-1828). Син уманського протоієрея. Навчався в Києво-Могилянській академії, а також у Петербурзькому головному народному училищі. З кінця 1786 р. працював в Калузі вчителем в головному народному училищі і з 1804 - в гімназії, викладав історію й географію. В 1805 р. був обраний доктором філософії Московського університету. 1819 р. отримав дворянство. Видавав в Калузі журнал історико-географічного й педагогічного характеру, в якому вміщав свої краєзнавчі статті, байки, переклади. З 1827 р. був директором училища Калузької губернії. Помер в Калузі. ЗЕРТИС-КАМЕНСЬКИЙ Амвросій(1708-1771). Уродженець Ніжина, випускник Києво-Могилянської академії. З 1748 р. - архімандрит Ново-Ієрусалимського монастиря, з 1753 р. - єпископ Переславський і Дмитровський, з 1768 р. - архієпископ московський. Був автором першого друкованого путівника по Москві. Керував реставрацією соборів Кремля і писав про них. Його життя закінчилось трагічно: в 1771 р. під час "чумного бунту" в Москві у розпал епідемії він намагався перешкодити зібранням біля "чудотворної" ікони біля Варварських воріт і був розтерзаний московитами. Його бібліотеку успадкував його небіж М. М. Бантиш-Каменський. Брати ЗИЗАНІЇ Стефан і Лаврентій, талановиті проповідники, почали свою педагогічну діяльність у львівській братській школі. Старший (бл. 1570 - бл. 1605) Стефан в 1592 році переїхав до Вільна. 28 травня 1596 р. вийшов королівський указ про вигнання Стефана Зизанія з меж Польського королівства. Полемічні твори його "Катехізис" (1595) та "Казання святого Кирила" (1596) були надруковані українською і польською мовами. Один з найосвіченіших діячів української культури доакадемічної доби Лаврентій Зизаній (? - після 1633) зажив великої слави передусім завдяки своїй книзі "Граматика словенська", яка була надрукована в 1596 р. у віленській братській друкарні. Протопіп з Волині Лаврентій Зизаній в 1619 р. прибув до Києва, а в 1626 - 1627 р.р. перебував у Москві, де сподівався видати свій "Катехізис". Патріарх Філарет ніби гостинно його прийняв, але наказав всі примірники його книжки спалити. Москві не сподобалось зокрема твердження Л. Зизанія, що не буває релігій гірших або кращих, істинних і хибних - всі релігії рівні між собою і кожна по-своєму веде до спільного добра. Брати Зизанії - Тустановські працювали також в Білорусії. ЗОЛОТНИЦЬКИЙ Володимир Трохимович(1743-1797). Син сільського священика з Київської губернії. Вчився в Києво-Могилянській академії, а також слухав лекції в Московському університеті. З 1762 р. - вчитель німецької мови в Суходольному шляхетському корпусі, з 1764 р. - перекладач в Московській Камер-колегії, з 1765 р. - секретар П. І. Паніна. Брав участь в Бендерській кампанії 1769-1770 р.р.. В 1771-1772 р.р. був правителем канцелярії в Криму, брав участь в укладенні договору між Росією і Кримським ханством. В 1773-1776 р.р. служив у Новоросійській канцелярії. В 1781-1784 р.р. - прокурор у Кремечуці, в 1785-1795 р.р. - прокурор в Катеринославі, в 1795-1796 р.р. - Голова палати громадського суду в Катеринославі. Опублікував кілька книжок моралістичного характеру. З них найважливіша містить виклад теорії громадського договору в Росії. ІТАЛІНСЬКИЙ А.Я. (1743 - 1827). Народився в сім’ї священика в Лубенському повіті на Полтавщині. Після закінчення Києво-Могилянської академії вивчав медицину в Единбурзі, захистив докторську дисертацію, мандрував. Перебуваючи в Італії, вступив на службу до російського посольства статс-секретарем. Вивчав філософію, історію, археологію. Був обраний членом Російської академії наук і почесним членом Римської академії. У 1812 р. підписав мирний договір Росії з Туреччиною в Константинополі. Останні роки життя був російським посланником у Римі. КАЛИНОВСЬКИЙ Стефан. Протокол Синоду від 29 вересня 1732 р.: "Слушали: о неимении в Московской славяно-греко-латинской академии префекта. В той академии выбрать не из кого. Приказали: быть префекту и богословия преподавателю обретающемуся в Киеве Стефану Калиновскому". Такі укази видавались дуже часто. У другій половині ХУІІІ ст. виклики вихованців Києво-Могилянської академії до навчальних закладів Росії продовжувались. КАНІВЕЦЬКИЙ Єпіфаній (1750 - 1825). Українського роду. Був ректором і професором Казанської духовної академії, потім єпископом Воронізьким. Автор кількох богословських праць. КАНСЬКИЙ Мелетій. Київський вчитель. В 1701 р. був відряджений київським митрополитом до Москви за наказом російського царя. КАРНОВСЬКИЙ Михайло. Український гравер. Прибув до Москви 1697 р. Працював у головній друкарні Москви 10 років(1701-1710). В 1706 р. започаткував жанр гравійованої тези в Москві, згодом під його впливом секрети гравійованої тези опанували деякі росіяни. Оформлена ним "Арифметика" Л. Магницького була першою російською книжкою нового типу. КОЗАЧИНСКИЙ Мануїл. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" № 46 - 47. КОЗЕЛЬСЬКИЙ Яків Павлович (1728 - 1794). Український філософ і письменник. Походив з козацької родини Полтавського полку. Навчався в Київській академії. Викладав математику й механіку в Артилерійському та Інженерному корпусах. Переклав з французької й німецької мов. Засуджував загарбницькі війни як несправедливі і виправдовував війни, "коли скривджений нарід" (як зараз чеченці) захищає себе від "нападу владолюбних сусідів". Демократичні погляди Козельського були причиною його звільнення з сенату. В 1770 р. він повернувся на Україну. КОЗИЦЬКИЙ Григорій Васильович (1724 - 1775). Український письменник і перекладач. Народився в Києві, в незаможній сім’ї. Закінчив Києво-Могилянську академію. Викладав латину, грецьку мову й красномовство в петербурзькій академічній гімназії. Друкував власні твори і переклади давніх авторів, зокрема, Овідія. Взяв участь в організації "Собрания, старающегося о переводе иностранных книг" при російській Академії наук (1768) і став його фактичним керівником. Близько ста перекладачів під керівництвом Г.Козицького переклали й опублікували 112 книг здебільшого загальноосвітнього характеру (Монтеск’є, Вольтер, Руссо та ін.). Однак служба при російському дворі стала причиною краху ілюзій Козицького, повязаних з ідеєю "освіченого монарха". В 1775 р. він попрохав звільнити його з посади статс-секретаря і наклав на себе руки. КОНАШЕВИЧ Лука. Відіграв велику роль у створенні в 1725 р. школи у Великому Устюзі. КОНДРАТОВИЧ Киріяк. Вихованець Києво-Могилянської академії. Знавець іноземних мов. Працював в Петербурзі в Академії наук в середині ХУІІІ ст. За рекомендацією Т. Прокоповича допомагав Татищеву в його роботі над "Историей Российской". Переклав чимало книг з латини. КОНИСЬКИЙ Георгій. Див окремі статті - "Дзвін Севастополя" №№ 26, 33. КОНЮСКЕВИЧ Павло. Київський вихованець, працював в Росії. КОПЕЦЬКИЙ Геронім. Указ Синода від 2 листопада 1721 р. "В славяно-латинских московских школах мало учителей, а ко учению философии никого нет, а в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способные мужи иеромонахи Герман Копцевич, Героним Копецький, иеродиаконы Софроний Магалевич и Иустин Рудзинский... Велено направить их к Москве без замедления". КОПЦЕВИЧ Герман. Див. попередню нотатку. КОРОТКЕВИЧ Дорофій. В 1715 р. створив в Смоленську школу, в 1725 р. вона була перетворена на семінарію Гедеоном Вишневським. КРАЙСЬКИЙ С. В 1704 р перебрав від С. Яворського посаду префекта Московської Cлов’яно-греко-латинської академії. Залишив цю посаду в 1705 р. Так українські вчені передавали керівництво московською академією один одному. КРАСНОПОЛЬСЬКИЙ Рафаїл. Київський вчений. В 1701 р. був відряджений до Москви на вимогу царя київським митрополитом Варлаамом Ясинським. В 1703 р. був ректором московської академії. КРОЛИК Теофіл. Київський викладач. Читав філософію в Московській Cлов’яно-греко-латинській академії у перші роки її існування (була створена в 1687 р. на базі школи при Богоявленському монастирі). КУЛЯБКА Сильвестр. Київський вихованець. В 1749 р. заснував семінарію в Костромі. КУЛЬЧИЦЬКИЙ Інокентій. Український вчений. Створив школу в Іркутську. Читав філософію в Москві в Cлов’яно-греко-латинськiй академ ...
VAS: ... ії. ЛАЩЕВСЬКИЙ Варлаам. (1704 - 1774). Український вчений, письменник-драматург. Вивчав іноземні мови в Європі. В 1742 р. викладав мови в Київській академії, з 1746 р. був її префектом. Викликаний Синодом до Москви виправляти слов’янські біблії відповідно до грецьких видань, незабаром став викладачем Московської Cлов’яно-греко-латинської академії, а в 1753 - ректором її. Разом з Гедеоном Сломинським впорядкував і видав 1754 р. в Москві біблію. ЛЕВИЦЬКИЙ Дмитро Григорович (1735 - 1822). Видатний український маляр-портретист. Вчився у свого батька видатного українського гравера Г.К.Левицького-Носа з козацької родини Носів, а потім - в Київській академії. 17 років викладав в Петербурзькій академії мистецтв, очолював в ній портретний клас, створив портрети багатьох керівних діячів Росії, починаючи з Катерини ІІ. ЛЕЩИНСЬКИЙ Філофей. Український церковний діяч. Заснував у 1703 р. школу в Тобольську (тобто представники української культури несли світло знань по всій Росії, у найвіддаленіші її закапелки). ЛИСЯНСЬКИЙ Ю.Ф. див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" № 32 ЛІНИЦЬКИЙ Варлаам. Український просвітник, створив школи в старовинних російських містах Суздалі (1723), Коломні, а також в Астрахані (1727). ЛОПАТИНСЬКИЙ Теофілакт. Видатний український церковний діяч. Народився у Львові в шляхетній сімї близько 1680 р., там вчився, потім - в Києво-Могилянській академії, потім в Римі. Належав до найосвічених людей свого часу, був чудовим знавцем філософії, історії, класичної літератури, математики. Володів латинською, грецькою, польською, німецькою, єврейською, арабською, халдейською, французькою, російською та ін. іноземними мовами, давніми й сучасними. В 1706 - 1722 був ректором Московської слов’яно-греко-латинської академії, потім радником і віце-президентом Синоду. З 1733 р. був тверським архієпіскопом. Помер 19 травня 1741 року. З 1701 по 1777 р. з 19 ректорів московської академії 15 були випускники Києво-Могилянської академії. В першій половині ХУІІІ ст. викладачами в московській академії працювали більше 40 абсольвентів київської академії. Українські вчені і після переїзду до Росії підтримували звязки з науковим і літературним життям України, Лопатинський - також. ЛОСЕНКО Андрій Павлович (1737 - 1773). Народився в сімї українського селянина в м. Глухові. У 1744 р. хлопчика його гарний голос забрали до Петербурга. Але там він "спав з голосу" і в 1753 р. його віддали вчитися малярству до майстерні Аргунова, де він перебував 5 1/2 років, далі вчився в Академії мистецтв, а з 1760 р. - за кордоном, у Франції й Італії. В 1770 р. в Петербурзі він отримав звання професора. Викладав в Академії мистецтв, а в 1772 р. її очолив. Створив підручник для молодих малярів, за яким молодь Росії вчилась і на початку ХХ ст. До появи К.Брюллова Лосенко був найбільшим авторитетом в малярстві Росії. В російській літературі подається як «первый русский исторический живописец», хоча він був зовсім не «русским» ЛЮБЕЦЬКИЙ Іван. Український гравер. Працював в Росії з кінця XVII ст. ЛЯЩЕВСЬКИЙ Кирило. Випускник Києво-Могилянської академії. В 50-х р.р. ХУІІІ ст. був настоятелем Троїце-Сергієвої лаври. МАКСИМОВИЧ Іван. Київский вихованець, працював в Росії. МАЛИНОВСЬКИЙ Л.Ф. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" № 31. МАЛИНОВСЬКИЙ Платон. Київський викладач. Читав філософію в Московській академії в перші роки її існування. МЕДИКИ. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" № 33 МИГАЛЕВИЧ Софроній. Див. Копецький Г. МОГИЛА Петро - великий церковно-політичний і культурний діяч України першої половини XVII ст. МОГИЛЯНСЬКИЙ Арсеній. Український богослов. Заснував Троїцево-Сергіїву семінарію(1742). МОТОНІС Микола Миколайович. Український літератор і педагог. Вихідець з незаможньої родини. Вчився в Києво-Могилянській академії і в Ляйпцігському університеті протягом десяти років, разом з Г. В. Козицьким. 1758 р. приятелі прибули до Петербурга і були обрані ад’юнктами Академії наук. Вони відіграли визначну роль в культурі Росії в 60-70-ті роки XVIII ст. М. Мотоніс викладав стародавні мови в Петербурзькій академічній гімназії. Перекладав російською мовою багато творів європейських просвітників-гуманістів, зокрема Еразма Роттердамського. Останні роки життя провів на Україні. МУЗИКИ. Див. окремі статті - "Дзвін Севастополя" №№ 23, 45. МУШИЧ Олекса. Майстер друкарського двору Києво-Печерської лаври. Був надісланий до Москви Інокентієм Гізелем, архімандритом Печерського монастиря, разом з Тимофієм Кушвою для продажу українських книг. Вони привезли 427 книг, надрукованих в Києво-Печерській лаврі, і відкрили першу на Москві книгарню в Китай-городі (до того книжки можна було придбати лише при царському Печатному Дворі). Потім І. Гізель надіслав до Москви ще інших київських міщан з книгами. НОВИЦЬКИЙ Григорій Ількович. Походив з української старшинської родини. Освіту здобув у київській академії. Полковник кінного охотського полку. Під час російсько-шведської війни приєднався до гетьмана Мазепи. Після поразки військ Карла ХІІ і Мазепи прийшов до Петра І з повинною, але був засланий спочатку до Москви, а 1712 р. - до Сибіру, де став дослідником Сибіру, хоч і не з власної волі. Написав "Короткий опис народу остецького" (про хантів) та ін. етнографічні твори. ОДОРСЬКИЙ Гедеон. Архімандрит Батуринського монастиря. Взяв участь у створенні семінарії в Архангельську в 1713 р. разом з І.Гоголевським. Митрополит Петро. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" №37 ПЕТРУШЕВСЬКИЙ Платон. Київський вихованець. Заснував школи в Росії: в Севську в 1741 р. і в Владимирі на Клязьмі в 1749 р. ПОЛЕТИКА Григорій. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя"№26 ПОЛОЦЬКИЙ Симеон. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя"№26. ПРИБИЛОВИЧ Стефан. Київський дидискал (вчитель). Читав філософію в Московській словяно-греко-латинській академії в перші роки її існування. ПРОКОПОВИЧ Теофан (1681-1736). Видатний український філософ і письменник, громадський і церковний діяч. Вчився в Києві, Польщі й Римі. Професор Києво-Могилянської академії, з 1710 - її ректор. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську церкву, з 1721 р. був віце-президентом Синоду. Підтримував реформи Петра І, сподіваючись від них користі і для України. У віршованій трагедокомедії «Владимир» розробив севастопільський сюжет - вивезення християнства з Херсонесу Таврійського і запровадження його в Київській Русі. Автор передмови до «Морського статуту» Петра І і багатьох інших праць. Брав участь у створенні Академії наук Росії. Сумував за Україною. Помер у Петербурзі. ПТИЦЬКИЙ Дамаскін. Київський вихованець. Працював в Росії. РАДИВИЛОВСЬКИЙ Антоній (? -1688). Український богослов. Він та ін. проповідники виступали з амвону і випускали збірки своїх проповідей. Збірка Радивиловського, видана Києво-Печерською лаврою була перекладена і була відома в Москві РУДЗИНСЬКИЙ Іустин. Див. Копецький Геронім. САМБІРСЬКИЙ А. Див окрему статтю - «Дзвін Севастополя» №43. САТАНІВСЬКИЙ Арсеній. Викладач Києво-Могилянської академії. Прибув до Москви в липні 1649 р. для перекладу церковних книг з грецької мови і викладацької роботи (керував місією Теодосій Сафонович). СІЧКАРЬОВ Лука Іванович (1741-1809). Український письменник, перекладач, педагог. Родом з козацької сімї. Батько служив земським писарем в Ніжині. Закінчив Києво-Могилянську академію в 16 років. Чудово володів мовами польською, німецькою, грецькою, англійською, французькою, італійською і латиною. В 1762 р. був призначений викладачем німецької мови і красномовства в Суходольному кадетському корпусі. З 1796 р. працював учителем історії й географії в Артилерійському та інженерному кадетських корпусах. Переклав низку книг європейських вчених. СКОВОРОДА Григорій Савич (1722-1794). Великий український філософ. В 1742 р. студентом Києво-Могилянської академії був привезений до Петербурга до придворної співочої капели цариці Лисавети, повернувся до Києва в 1744 р.В 1750 р. був зарахований до складу російської закордонної місії, з якою відвідав Угорщину, Польщу, Австрію, Словенію й Італію. Вірші й філософські твори Сковороди були перекладені російською мовою і справили великий вплив на Росію, на багатьох діячів її культури аж до новітнього періоду - Льва Толстого, Лєскова, Судзиловського, Шахматова та ін. СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпіфаній. Народився в кінці ХVІ або на початку ХVІІ ст. на Волині або на Поділлі. Навчався в Київській братській школі і за кордоном. У Києві постригся в ченці. Приблизно з 1639 і до 1649 р. викладав латину і грецьку мову (можливо й церковно-слов’янську) у Київській академії. Для навчальних потреб створив "Лексикон латинський" (1642). В кінці червня 1649 р. приїхав до Москви. Мешкав у Чудовому монастирі і викладав у школі при тій обителі. Український словникар зайнявся виправленням конфесійних книг у Москві. 1674 р. московський церковний собор доручив йому зробити новий переклад Біблії. Єпіфаній Славинецький переклав Новий Заповіт і П’ятикнижжя. Його вважали головним співробітником патріарха Никона у проведенні церковних реформ. Коли в 1660 р. собор позбавив Никона патріаршества і священства, укладення соборного діяння було доручено царем Олексієм Михайловичем Славинецькому як наученішому на Москві. Але Славинецький Москву не любив і бував там рідко. Та його на наступний собор не запросили, бо надмірна мудрість була на заваді московським володарям духовним і світським. Славинецький приніс з України до Москви звичай звертатися з проповідями до народу. Про нього сучасники писали як про "вишуканого дидаскала", котрий запровадив у Москві "звичай повчати народ живим словом власного складу". Славинецький залишив по собі величезну спадщину - близько 150 праць, оригінальних і перекладаних. З них на особливу увагу заслуговують "Філологічний словник" (пояснення термінів Святого Письма та святоотчеської літератури) і "Лексикон греко-слов’яно-латинський". Єпіфаній Славинецький помер 14 листопада 1675 р. в Москві і був похований у Чудовому монастирі в Кремлі (нині не існує). СЛОМИНСЬКИЙ Гедеон. Київський професор. За наказом цариці Лисавети Петрівни в 1747 р. був запрошений для видання нової Біблії, без помилок. Разом з Варлаамом Лащевським впорядкував Біблію і видав 1754 р. Вона друкується й нині. Був ректором Московської академії в 1758-1761 р.р. СЛОТВИНСЬКИЙ Митрофан. Київський вчений, заснував школу у Твері. СМОТРИЦЬКИЙ Мелетій. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" №26. СОФОНОВИЧ Теодосій. Народився у Києві на початку ХУІІІ ст. в міщанській сімї. Вчився у Києво-Могилянській академії разом з Л. Барановичем, їх єднала тісна приязнь. В 1653 р. Л. Баранович передовірив йому функції ректора Києво-Могилянської академії, які Софонович виконував до літа 1655 р., коли ченці київського Михайлівського Золотоверхого монастиря за підтримки Б. Хмельницького обрали його ігуменом. Справою життя його була "Кройніка" - історія України, написана тодішньою українською літературною мовою. В 1649 р. був керівником гурту перекладачів з грецької мови, надісланого до Москви (разом з ним були Є. Славинецький, А. Сатановський). З 1669 р. був місцеблюстителем Київської митрополії. 1673 р. в зв’язку з погіршенням стану здоровя відійшов від активної діяльності і в 1677 р. помер. СТЕКЛОВСЬКИЙ Михайло. Український гравер. Працював в Росії з кінця XVII ст., в Москві ритував тези з українськими мотивами. СТРЕШОВСЬКИЙ Антоній. Один з шести київських вчителів, відряджених київським митрополитом до Москви на вимогу російського царя. ТАРАСЕВИЧ Леонтій (? - після 1703). Видатний український гравер. Працював у техніці офорта, різцевої гравюри. Мешкав у Чернігові, Вільні, Києві. Книжки в його оформленні виходили латинською, польською й українською мовами. Був запрошений до Москви для створення портретів царівни Софії та ін. Осіб російського вищого світу. Після постриження Софії в монастир Петро І наказав знищити всі її зображення. Український стиль гравюри у другій половині XVII ст. Справив відчутний вплив на московський побут. ТАРАСЕВИЧ Олександр(близько 1650-1727). Видатний український гравер з однієї родини з Леонтієм Тарасевичем, близької до відомого релігійного діяча Закарпаття Василя Тарасевича. Вчився в Аугсбурзі у тамтешніх майстрів. У 1672 р. поселився в білоруському містечку Глуську Слуцького князівства, де працював до 1677 р. 10 років мешкав у Вільні, з 1688 р. - у Києві. Постригся в ченці в Києво-Печерській Лаврі, перебравши імя Антонія. 1705 р. - архімандрит Іосаф Кроковський відрядив ієромонаха Антонія у брянські ліси намісником Свенського монастиря - вотчини Києво-Печерськї Лаври. 1710 р. Тарасевич повернувся до Києва і очолив Лаврську друкарню. 1715 р. супроводжував архімандрита Лаври в поїздці до Петербурга. З 1718 р. - намісник Києво-Печерської Лаври. Здобув широке визнання на Україні, в Литві, Білорусії, Польщі й Росії. Започаткував нову ланку в графічному мистецтві - мідьорит. Створив портрет Василя Голіцина - учасника Озівського та ін. Походів, тезу на честь Бориса Шеремета(Б. П. Шеремьєва) з приводу взяття турецьких фортець. Театральні діячі. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя"№ 37. ТЕНЧЕГОРСЬКИЙ Григорій. Український поет, маляр, гравер на дереві й міді. Здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Працював у Москві та Петербурзі між 1697 і 1718 р.р. Ілюстрував інженерно-навчальні й церковні книжки, посібники з артилерії й архітектури, а також «Брюсів календар». Разом з іншими українськими майстрами заклав підвалини портретного жанру в російській графіці, перенісши до неї риси українського парсунного портрету. ТЕРНОВСЬКИЙ Іван. В кінці XVII ст. вчився в Києво-Могилянській академії, а потім був перекладачем при московських дипломатичних представниках і в 1694 р. приїхав до Москви на постійне мешкання. ТИХОРСЬКИЙ Єпіфаній. Київський вчитель, заснував школу у Белгороді. ТОДОРСЬКИЙ Симон (1701 - 1754). Закінчив Києво-Могилянську академію і викладав в ній давньогрецьку та німецьку мови. У 1742 р. став духівником принцеси Катерини - майбутньої Катерини ІІ та її чоловіка - майбутнього Петра ІІІ, а потім цесаревича Павла. З 1745 - радник Синоду. ТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ Кирило (? - 1646). Один з видатних дидаскалів Львівської братської школи, створеної в 1586 р., вчителював також у віленській школі. Був ігуменом і проповідником кількох монастирів. В 1627 р. в Москві було накладено заборону на "Учительне Євангеліє", написане в 1619 р. Його "Зерцало богослов’я" (1618) неодноразово перевидавалось і на Україні, і в Білорусії, але було засуджене на московському церковному соборі в 1690 р. Помер чернігівським архимандритом. ТРОЩИНСЬКИЙ Дмитро Прокопович (1754 - 1809). Народився в сім’ї козака Прокопа Трощини на Полтавщині. Після закінчення Києво-Могилянської академії працював у Малоросійській колегії. Потім був управителем кабінету Катерини ІІ, Міністром наділів, міністром юстиції. У похилому віці повернувся на Україну. Був сусідом батька Миколи Гоголя Василя Опанасовича, теж вихованця Києво-Могилянської академії. ТУПТАЛО Данило - Димитрій РОСТОВСЬКИЙ. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" № 9. ТУРОБОЙСЬКИЙ Йосип. Київський дидаскал, відряджений в 1701 р. до Москви київським митрополитом за наказом царя. Був ректором Московської академії в 1706 - 1708 р.р. ФАЛЬКІВСЬКИЙ Іриней. Український вчений, богослов, працював в Росії. ФЛОРИНСЬКИЙ Кирило. Київський вчений. Ректор Московської академії в 1741 - 1742 р.р. ХОЛМСЬКИЙ Сильвестр. Київський вчитель. Заснував школу в Рязані. ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ Павло. Український богослов. Був відряджений в 1708 р. до Головкіна "для переводу нужных дел государевых". ЩЕРБАЦЬКИЙ Георгій. Київський вчитель, працював в Росії. ЩИРСЬКИЙ Іван, в чернецтві Інокентій (? - 1714). Видатний український гравер. У 80-х р.р. ХУІІ ст. прикрасив своїми гравюрами видання чернігівської друкарні. В 1688 - 1691 р.р. разом з Л.Тарасевичем створив широку панораму Києва та Дніпра. Працював також у Вільні. 1689 р. приїхав до Москви за дорученням Лазара Барановича і в 1689-1690 р.р. виконував гравюри на замовлення. ЮШКЕВИЧ Амвросій. Київський вчитель. Заснував школу у Вологді. Можливо, він привіз туди книжки з України, які були там знайдені. ЯВОРСЬКИЙ Стефан. Див. окрему статтю - "Дзвін Севастополя" № 11 - 12. ЯНОВСЬКИЙ Теодосій. Київський вихованець. Заснував Олександро-Невську школу в Петербурзі
полная версия страницы